Родинна домівка та священні місця вашої землі
 
 Наступала весна ясна, дівчата вже і Лельник відсвяткували, йшли Зелені
 свята.
 Гордан зробив гойдалку-колиску на подвір’ї і Цвітана, вистеливши її
 м’якими пелюшками, гойдала новонароджену доньку свою. Ім’я їй підібрав
 Гордан разом із Славунею, під час народин. І вже коли долучали до роду на
 освяченні назвали її Ясна.
 Сонечко світило тепло і лагідно, дівчинка купалась в його променях,
 наповнюючись весняним світлом. Кожного ранку разом з малою Цвітана
 зустрічала день і проводжала його. Майже щодня вони йшли гуляти до
 дубового лісу, там Цвітана розповідала своїй донечці про Богів Рідних та
 про рід їхній. Ясна дихала на повні груди, впиваючись свіжим повітрям.
 Дерева набирали соку і впевнено піднімали свої віття до неба. Так і вона
 росла разом з ними, сповнюючись життєвою силою.
 Одного разу Цвітана, сидячи з Ясною в дубовому гаю, побачила за деревами
 вовчицю, ту саму вовчицю, яка приходила до неї в Купальську ніч. Цього
 разу та не тікала, а спостерігала за молодою мамою і її донькою. Цвітана
 спочатку злякалась, але потім зрозуміла, що та невипадково прийшла. М’яким
 жестом руки запросила вона вовчицю до себе, та помалу наблизилась до них.
 Відбувалась якась взаємодія цікава і дивна.
 За кілька хвилин вовчиця стояла поруч них і уважно дивилась на Ясну, стиха
 заскавулівши, відійшла і пішла в ліс. Цвітана дуже здивувалась, але від
 вовчиці не йшла тваринна злоба, а якісь зовсім людські почуття. Не пройшло
 і хвилин п’ятнадцять, як вовчиця знову показалась із-за дерев, а поруч
 неї, заплутуючись в траві, бігли маленькі вовченята. Цвітана від подиву
 завмерла, їх було десь зо п’ять. Ясна лежала в плетеному кошику на траві,
 щосили пробуючи вилізти з пелюшок. Молода мама, побачивши маленьких
 вовченят, потягнулась до них руками, вовчиця знову заскавуліла, і її чада
 побігли до Цвітани. Вона гралася з ними, тулячи до грудей та гладячи по
 чорній, як вороняче крило, шерсті. Вовченята гралися, переверталися один
 на одному, кумедно падаючи на траву. Молода жінка любувалась ними, на мить
 забувши про своє дитя. Коли ж перше захоплення звірятами пройшло, Цвітана
 оглянулась і побачила, що вовчиця сидить біля Ясни, і вдивляється пильно в
 неї. На мить Цвітана злякалась, якось зовсім непросто дивилась вовчиця на
 дитину. І Ясна наче завмерла в кошику, але напруга знялась, і вовчиця,
 нахиливши свою голову до дитини, лизнула її кілька разів. Ясна
 розплакалась, але це не злякало сіроманку, навпаки, вона, наче визнавши її
 за свою, лапою почала гойдати кошика. «Мабуть, хоче витягти її з нього», –
 подумала Цвітана, і, підсівши ближче до дитини, витягнула малу з
 дерев’яної колиски. Вовченята, обступивши Ясну, скавуліли коло неї. Та
 маленьке людське створіння не так швидко може ходити та бігати після свого
 народження, як сіроманці.
 Так відбулось перше знайомлення Ясни зі своїми майбутніми друзями.
 
 Земля Вкраїнська така ж давня, як і предки наші, Боги Світлі. І коли
 зачався Рід Земний на землі священній, були відкриті мудрецям роду нашого,
 славним Волхвам таїни великі, Землі-Макоші, матінки нашої. Ті таїни
 береглися пильно, передаючи лише з вуст в уста від Волхва до Волхва. І
 вчили мудреці землі священної, як жити дітям Богів Великих. Біля кожного
 роду-племені були місця священні, якими опікувалися жерці та відуни. Були
 місця сили Навської, а були місця сили Правої. І якщо жрець мав посвяту
 від Нави, не міг він справляти священні обряди на святилищі Прави.
 Завдяки поєднанню сили святих місць, капища, святилища, храми (хороми) та
 молитов вогнищанських, над всім родом панувало щастя, радість і добробут,
 до того часу, як Ніч Сварожа17 не прийшла.
 Коли люди у роді Рідну віру мають, то з Богами вони через посвяту
 поєднані, і сила божеська лине через дії їх у обряді кожнім – родовому чи
 родинному. Тому кожний обряд має свій зовнішній прояв та внутрішню суть
 (детальніше читайте у книзі Відичне Православ’я: Наш шлях до Бога).
 Як для землеробського роду, для нас завжди була важлива погода. Тому, коли
 дощ був потрібен, йшли до святинь і проводили обряди викликання дощу, коли
 потрібно було його зупинити, зупиняли. До сього часу Православні Волхви
 Родового Вогнища18 цю силу та знання ці у собі мають.
 І кожного свята приходили роди земні до святинь своїх, аби вшанувати Богів
 Рідних, требу покласти та слави до неба співати. Раз у тиждень кликали
 жерці та відуни людей на капища святі, аби мудрості їх навчати. І ті свято
 шанували науку ту, навчаючи дітей, як по правді жити, та Богів своїх
 шанувати. А було за що шанувати, бо землі мали найкращі, найродючіші, ріки
 чисті, повноводні, живністю багаті, ліси дрімучі, звіром усяким повні. І
 як тільки небезпека яка, сходили Боги із Вирию, на землю святу і научали
 дітей своїх, як лани та землі свої берегти, як роди захищати.
 Та прийшов час пітьми, і не вберіг народ Волхвів своїх та жерців. І пішли
 вони у Праву до Богів Рідних, залишивши дітей своїх самим виживати, і лише
 з Прави могли допомогти тим, хто звертався до них. А ті, що прийшли, роди
 чорні, одурили дітей Сонця Ясного і заставили забути предків своїх
 Світлосяйних, аби ніколи до своїх Батьків Небесних не зверталися. І
 приспані чорними родами діти Богів Світлих ходять молитися Богам Темним. І
 стоять поодиноко Баби на горах лисих, і ніхто не йде до них матері-Землі
 вклонитися за те, що живуть вони на ній, що годує їх. Стоять одиноко,
 скам’янілі..., і сумом та плачем сповнюються груди матері Мокоші. Та десь
 глибоко в серці любов материнська кличе і сьогодні дітей рідних
 прокинутись від сну поробленого, згадати про матір та батька своїх. «То ж
 чиї ви діти...? Діти мої, діти,...» – лунає з гір-курганів невисоких, до
 люду слав’янського, та чи чуємо ми плач матері рідної...
 Коли приходить у світ дівчинка зі світлою душею та з благословення Богів
 Рідних, оживає земля – Мокоша. В таку весну рано цвітуть вишні і яблуні, і
 ніколи не буває пізніх травневих морозів, від яких цвіт може згинути.
 Рясніють сади білосніжні, духм’яніють землю правічну, звеселяючи її душу
 красою зримою. І багаті врожаї роду тому осінню на столи лягають за доньку
 праведну та світлу. Щасливі батьки, до яких приходять такі діти, шаною та
 повагою громада їм віддячує, і старість свою спокійно доживають, передаючи
 родинні заповіти у гідні руки берегинь майбутніх.
 
 Влаштування родинного вогнища
 
 Край, де зростає дитина до п’ятнадцяти літ, є для неї найщасливішим та
 найсвятішим. Туди буде рватися душа завжди, куди б не поїхала жити вона. В
 батьківську хату буде вертатись у найщасливіших снах своїх. І як прийде
 час їй у Потойбіччя йти, вернеться думками до порогу батьківського і
 звідти в останній земний шлях піде, до Богів Рідних.
 Тож батьки мають піклуватися про домівку свою. Мати, в якої є доньки,
 особливою красою має уквітчати подвір’я та хату свою, привчити дівчат
 доглядати квітники, грядочки, аби усе чисте та охайне було. Аби дівчата у
 красі зростали та працелюбними були. І немає значення, якої Варни дівчинка
 є. Праця є важливою вчителькою для усіх людей. Поки дівчинка ще маленька,
 до двох років, має спостерігати за роботою маминою, а потім біля неї
 пробувати й собі, і квітку посадити, і бур’ян сполоти. У якій домівці
 народиться вона, таку й прагнутиме собі створити, коли дорослою буде. Якщо
 мама чепурить хату, подвір’я, себе й родину, так потім буде робити й
 донька. Якщо ж мати байдуже ставиться до цього і робить так аби було, не з
 душею, дуже важко буде потім дівчинці стати гарною господинею у своєму
 домі тому, що буде робити усе через силу над собою, бо так треба, а не
 через прагнення краси та ладу.
 Родина має визначитись з місцем, де буде жити. Коли молода сім’я
 відокремлюється від своєї родини, і готова сама вести господарство та
 творити нову родину, батько має подумати, де він з дружиною та з дітьми
 будуть жити. Колись наші предки громадою сходились на толоку, і всі разом
 допомагали молодій парі збудувати домівку. Сьогодні немає таких громад, і
 молодий батько може надіятись або на себе, або ж на допомогу батьків своїх
 чи дружини. Великі міста – це велика душевна пустка для слав’янських
 родин. Важко зростити гідну та душевно багату людину у цьому гнітючому
 мурашнику.
 Тому родини, які хочуть жити по-іншому, та зростати дітей благословенних
 Богами, повинні жити у своїх громадах, на Рідній Землі, поруч лісу чи
 степу, річки чи моря. Аби разом зі сходом Сонечка Ясного просипатися, жити
 його ритмами, та разом із ним лягати спати. Що є здоровішим та
 благословеннішим, ніж вранішня молитва до Богів Світлих, коли Сонечко над
 Землею-Матінкою сходить і зігріває її любов’ю своєю. Душа дитяча, мов
 губка, вбирає у себе святість своєї Землі та Неба, відчуваючи живе тепло
 та любов Дажбога, Мокоші, Дани, Ярила... Чи зможе колись така дитина
 перевертнем бути для роду свого та землі своєї, ні, ніколи. Бо то не Русин
 єси, хто за Русь у бій не піде! Ось де народжується справжня любов до
 своєї Землі, Народу. Бо наші Боги Великі – то і є усе, що ми маємо навколо
 себе, зриме і не зриме, і батько і мати, і дід і прадід. Сповнюючи душу
 цією любов’ю, ми відтворюємо лад на землі. І не буде в такої родини
 конфлікту покоління, ні, навпаки – розуміння та шана.
 Жінка має подбати, аби навколо будинку було гарно та затишно. Мов писанку
 має вималювати квітниками подвір’я. Але квітки садити має так, аби коли
 одні відцвітали, зацвітали інші. Сьогодні люди будують високі стіни
 навколо свого подвір’я, прагнучи заховатись туди від світу. Родові Вогнища
 – поселення православних рідновірів мають бути відкритими, адже поруч тебе
 живе твій побратим, і немає чого від нього ховатись, він як і ти славить
 Рідних Богів, шанує Родовий Покон, ваші діти спільно ростуть, вчаться – це
 наш світ – світ любові та справедливості.
 Та все ж самобутність, своєрідна окремішність, повинна залишатись у кожній
 родині. Тому, як і наші предки, так і ми маємо берегти кожен свій родовий
 Вогник, навколо одного великого Вогнища Родового. Кожна господиня має свій
 смак і вподобання, наші ж бабусі, які жили за давнім поконом,
 дотримувались певних оберегових знаків. Перед хатою, при вході на подвір’я
 садилась калина та липа. Калина росте багато літ, ще ваші праправнуки
 будуть ласувати її плодами і дякувати вам. Вона дає родині здоров’я,
 оберігає від хвороб усяких. Калина є деревом Сонця Ясного. Якщо в хаті
 добра господиня, і ще коли є дівчата, калина обов’язково має бути на
 подвір’ї, бо приваблює вона долю добру жінкам та дівчатам. Як за своєю
 чеснотою має дивитись дівчина за калиною. Де вона пишна та гарна, там
 добра доля буде у дівчини, яка на тому подвір’ї живе. Липа – вберігає від
 усяких поробок, особливо, від зазіхань чужих жінок до господаря дому.
 Скільки наростів на липі, стільки й пороблянь було зроблено на вашу
 родину. Липа зберігає гарну та щасливу родину, допомагає віднайти лад,
 коли між подружжям не все гаразд. Особливо гарно впливає на дітей, сповнює
 їх душі добротою та щедрістю. В липні, коли цвіте липа, все навколо втопає
 в духмяному пахкотінні. Не один подорожній залюбується липою і подумки
 похвалить господарів дому, тим самим, посилаючи добро в хату. А який мед
 запашний та корисний липовий, та чай із золотого цвіту зимою буде.
 За хатою, метрів зо двісті, потрібно посадити дуба, але садити його треба
 обрядово, бо він залишиться не на одну сотню літ роду вашому. Дерева
 садять, аби рід вкоренити на землі сій. Вибирається могутній дуб, якого
 обхватити може лише зо десять мужів здоровенних. Є такі дуби на Черкащині,
 Хортиці. Коли сей дуб скине жолуді, збираються ті, які найбільші, в бочку
 заливається вода річкова, яка біля того дуба тече, або в тій місцевості,
 кидаються в неї жолуді і чекати треба поки вони проростуть. Тоді той
 жолудь, який найкраще пустив коріння, виймається з води, освячується в
 хаті, особливо біля печі або покутті три рази на хлібові виноситься через
 поріг, подається крізь вікно, і несеться до того місця, яке вибрав
 господар для його посадки. Говориться слава Перуну, потім копається яма
 півметра, туди першим кладеться камінь, на якому має посидіти дитина
 господаря, якщо є, щоб рід добре вівся. Під камінь кладеться родинний
 оберіг, посипається трохи землею той камінь і зверху на нього висаджується
 жолудь, який пустив коріння, або деревце і потім його закопують. Дуб буде
 рости тисячу і більше літ, то ж господар має розуміти, що не одне його
 покоління буде приходити до цього дуба, і славити предка свого, який
 посадив священне дерево.
 
 Божниця
 
 Біля дуба, коли він підросте, потрібно збудувати Божницю з кумирами Богів
 Рідних. Але так, аби будівля не заважала рости йому. Колись предки наші у
 такій Божниці зберігали прах дідів своїх після кради (спалення). А коли
 почали вороги нищити Божниці, то прах ховали під поріг хати. Тож місце
 воістину священне. Перед Божницею потрібно зробити місце для запалення
 невеликого священного вогнища, але так, аби він не нашкодив молодому
 дубові. На цьому вогнищі батько як жрець родини своєї, а мати як жриця
 мають проводити родинні священні обряди кола річного, приносячи пожертви
 Богам Рідним та промовляючи молитви-слави. Коли є якась трудність в
 родині, також запалюється вогнище і кличуться Боги Рідні та предки на
 допомогу. Якщо прибуло роду, дитина народилась, чи весілля, батько чи мати
 розпалюють його, приносячи пожертву-подяку за турботу про родину. Коли в
 родині хтось відійти має в світ Потойбічний, обов’язково потрібно
 розпалити багаття, аби душі легше було предків почути і шлях до Вирію
 побачити. Після Кради (спалення) прах покійного переноситься дітьми (якщо
 діди, то батьками) через священний вогонь і ховається в Божниці, за
 побажанням покійного, його можуть розвіяти над водою або землею.
 Кожна господиня має дбати про Божницю, прикрашаючи її навколо цвітучими
 кущами та квітами. Прабабусі, які жили вже в ближчий час до нас, віддавали
 перевагу ясменю (жасмін), є його кілька видів, але він дуже ніжний і часто
 гине від зимового холоду та весняних морозів. Сьогодні квітів та кущів є
 дуже багато, окрім краси, вони несуть і захист. Тож перед тим, як садити
 якусь рослину, добре дізнайтесь, що вона принесе на ваше подвір’я, окрім
 окраси. Є рослини, які не можна садити, де живуть люди. До них належить
 барвінок, який використовують на весілля, при похоронах та на родинах. Але
 він має рости у лісі, а не біля хати.
 Якщо у родині є малі діти, мати має посади м’яту та матіолу біля дитячого
 вікна. Ця трава допоможе їм зростати сильними та здоровими і мати добру
 пам’ять про свою родину та дитячі роки.
 Бабусі, аби подвір’я їх були гарними та мальовничими, садили біля огорожі
 мальви, які, мов вінок з різних барв, прикрашали їх домівки. Здавен
 українська хата вражала своєю природністю та красою. Тож не втрачаймо її і
 сьогодні. Вкраїнська жінка завше піклувалась про охайність свого
 гніздечка, красу та затишок, в той час, як чоловік дбав про добробут та
 достаток.
 Кожна господиня позад хати плекала та ростила сад, в якому росли вишні,
 яблуні, груші, горіхи, а ще кущі – смородини, аґрусу, порічок, малини,
 ягід. Дитина, яка виростала в домі працьовитих батьків, маючи такі ласощі,
 сама сповнювалось щедрістю та добротою. Якщо ж у сусідської дитини батьки
 подбали про гарний сад, а ви ні, надолужте втрачене, бо дитина завше схоче
 ягодини, і одного разу полізе через пліт, аби з’їсти достиглий фрукт, не
 розуміючи до кінця свого вчинку. Коли ж навпаки, ви своєю працею,
 виростите сад, і в цьому допоможе вам ваша дитина, вона отримає
 надзвичайну якість – любов до природи, усього живого, любов до праці і
 через працю отримання результату. Тоді вона берегтиме усе, що зробили ви,
 і що садила та ростила сама своїми руками.
 Поруч вашого Родового Вогнища – поселення повинно бути кілька священних
 місць, аби не помилитися, віднайдіть старі дідівські капища. Щоб задіяти
 їх магічну силу, обряд мають проводити Відуни або Волхви Рідної
 Православної Віри, які відчують, чиє це святе місце і які обряди на ньому
 можна чинити. Є капища та святилища, закриті для людей, а є й запечатані
 Волхвами, які йшли з них. І простим людям не можна там запалювати вогонь,
 бо ненароком можуть на себе біду накликати. Якщо ви знайшли священне
 місце, не беріть ніяких черепків та камінців з нього. Кожна річ на капищі
 несе в собі певну інформацію та програму дії. Не розуміючи цього, ви і
 ваше оточення потрапляєте під його вплив, часто негативний, тому що Волхви
 завжди залишали охоронців через різні магічні дії, розбивання священної
 утварі, тощо.
 Після того, як задіяли капища, потрібно там виставити кумирів охоронців
 громади. Капище, зазвичай знаходиться у межах поселенням, а святилище
 подаль від нього. Встановлення місць славлення Богів можна робити лише під
 керівництвом Волхвів та Відаючих, оскільки вони найкраще розуміються у
 тому дійстві. Більшу інформацію про це можна отримати з книги Відичне
 Православ’я: Наш шлях до Бога”.
 Для захисту та вірної взаємодії з Богами посередині ж Родового Вогнища має
 стояти Храм Роду, який не лише берегтиме Рід Православний, але й допоможе
 йому відновити своє прадавнє коріння, силу та мудрість і процвітати у
 майбутньому. Такі божниці є неодмінними атрибутами будь-якого справжнього
 Родового поселення.